Бажання та бажане
Про зло, добро і любов. Про «борги і гріхи»

   На перший погляд поняття «бажання» непомірне з величчю понять «добро», «зло» і «любов», та саме через нього, з ландшафтною парадигмою, розкривається сутність сієї трійці. Чим допомагає людині корегувати світогляд, «автоматично» ухилятися від зла заздалегідь, зменшуючи його у світі, ... Різноманіття понятійних систем, під одним дахом психології, дозволяє нашому поняттю «бажання» триматися на перехресті різних смислових потоків, тому воно може не співпадати зі своїми «тезками».

    Серед безлічі існуючих та поки неіснуючих бажань «виділимо» бажання «хвостаті» (з натяком на їхню природу). З «хвостатими» бажаннями незручно як у транспорті в довгому одязі. На відміну від одягу, «хвостатість» бажань не завжди примітна, навіть коли відразу, поряд з ними, чи трохи після них «звідкілясь виникають» дуже неприємні клопоти.

    До «хвостатих» часто пристають інші споріднені бажання, і з часом, важко угледіти де кінець, де початок - один довжелезний «хвіст по життю»:

у особи, у родини, ..., у підприємства, у країни, у суспільства.

    «Мої» (*) особисті бажання звичайні людські, то не варто, зараз, «лізти до себе в душу» з наміром угледіти там нове чи дивовижне. Скажу більше, ходять чутки, буцімто душа, взагалі, одна на всіх, а її множинність, що здається, - наслідок фрагментарності світовідчуття або зайвої чарки, чи для поважності, загадковості, конфіденційності, ... , а може просто спостереження відбувається із різних місць?

Он воно як! Мабуть, ... «нашіптує хтось поруч». Збиває з толку, відчуває що зараз «хвоста накрутимо»! Давайте швиденько впораємося зі «злом» та «добром», і нехай буде любов!


    Перезначимо усі «хвостаті» бажання - бажання недоречні для «мене», взагалі чи в цей момент у цьому місці. Назвемо їх «злими бажаннями».

    Бажання, що виникають аби позбутися наслідків злих бажань чи уникнути них самих - назвемо «добрими бажаннями».

    Менш, у житті, («хвостатих») «злих бажань» - менше необхідність «творити добро», більше любові у світі!


Хіба можна «у три абзаци» поводитися із «добром та злом»?

Можна, коли:

«я» (*) - то не завжди (не в усі моменти) «просто я»;

«Моє життя» - не просто моє життя, воно значно більше за поверхневий проміжок.

Можна, коли для «мене», під «папір теорій», вже знищено багато лісів, і не лише лісів ...

Можна, коли є здатність відчути відповідальність і за «все те», ...


Але, ... ... добре, коли миті глибинного відчуття відповідальності вистачило на отримання «картинки» чи «фото», де поняття «бажання» поєдналося із трьома «видатними поняттями». Відкладемо «світлину напам'ять для себе, особисто». Вона висвітлює мить, миттєвий погляд на світ із місця яке проминаймо, у спільній «екскурсії» з ландшафтною парадигмою.

Вдала «картинка», мов справжня картина, може стати «вікном» у розгорнений образ - ландшафт, з обрієм, залежним від «художника, ..., освітлення, рамки, споглядача, ...».

Зараз краще довго не дивитися, бо нас чекає нова «картина» з поняттям «бажане»- замість полотна та рамки.

    З бажаннями «легше розбиратися», їхня близькість до «мене» ..., потім, все одно вони якось проходять. Бажане буває «твердіше», за бажань, - коли «без тями», або просто не розуміє що неможна для всіх і завжди бути бажаним. Іноді, потрапивши у чужі руки або «само пособі» стає небажаним, чи дуже небажаним. «Грішать» тим і засоби досягнення бажаного - технічні засоби.

    Споконвік природна поява нового засобу, що полегшує працю, і взагалі засобу отримання потрібного-бажаного (технічного засобу), супроводжується неприродно довгим відображенням та усвідомленням «себе-нового»: у отриманні бажаного з палицею, виделкою, ..., бомбою, ..., грошами, знаннями, ...; та під гнітом зворотного (під палицею, мечем, ... чи під бомбами, ..., боргами, ..., під тягарем надмірної інформації).

    Таке захоплення людства «підлітковим селфі» відбувається поряд із моментами глибинного (цілісного) відчуття себе людиною - природним відчуттям моментів людської вічності у світі та відображенням «себе», під впливом цього відчуття, у діях і діяльності, залежно від місця перебування.

    Професійне перебування в науці, ..., у сфері обслуговування, в мистецтві - то різні цілісності. Фахова спрямованість та місцеве навантаження не завжди і не дуже сприяють іншій цілісності - осягненню світу особою та цілісності самої конкретної людини. Звідти проблеми «особисті», «родинні», «виробничі», .... У лапках, тому що є лише частково особистими, родинними, ... , а насправді є глобальними, з-за відсутності вільного поширення доступу до особистих засобів «протистояння злу» у різні моменти життя.

    Особисте «протистояння злу» потрапило у лапки бо таке, помпезно-традиційне формулювання означеного, збиває з ладу. Воно лаконічне, і колись було добрим при «сторонньому спостереженні» та узагальнені для використання в належних ситуаціях, але зараз зайве у безлічі моментів побутових та повсякденних - тобто непридатне як універсальний засіб (парадигма) для сучасного повсякдення та побуту. Сама згадка «про зло», у звичайних побутово-повсякденних ситуаціях, потай зумовлює «присутність зла», чим псує цілісність тих ситуацій. Втім, чи варто нехтувати надбаннями релігійної філософії, коли зараз нас не влаштовує «обгортка» отриманого?

«... борги наші ...»

    Кортить назвати Ісуса засновником і першим прибічником ландшафтної моделі та ландшафтної парадигми, ...

   Християнськими церквами були отримані досить розгорнені «вчення про гріхи» ... Нажаль «гріхи заразні», і того лиха не минула цивілізація (цивілізації, коли так більш до вподоби), що «відокремлюється від людини», спираючись на людське «бажане» формує науку під власні потреби. Бажане, для неї, вже перестає бути речами та предметами, мова йде про потоки «бажаного», а засоби отримання «поточного бажаного» називаються технологіями. Потоки зливаються в один могутній, здатний «виплеснути се немовля» (саму цивілізацію), а «вилікуватися», чи хоча б усвідомити власну «інфікованість», цивілізації поки що не вдається. «Грішить» цивілізація, яке їй ... , вибачте, яке Їй діло до окремої людини, коли Вона давно працює з потоками людей? (Детальніше, про «особистісні» філософські стосунки з сією «Особою», у розділі «Цілісність і цивілізація»).

    Доречи, «гріх гордині» - то просте і зрозуміле, навіть дошколятам, коли не залазимо надто «високо» у поясненнях:

є природне відчуття гордості за добре виконану справу - то добре;

от коли з тим відчуттям людина береться за справи де поки що «кульгає» - то погано, але відчувши недоречність гордості, людина опановує себе і справа йде краще;

коли навпаки, відчуття гордості панує над людиною, незважаючи ні на що, - оте є гординя.


    Усі «інші гріхи» - так саме, наслідки різних довгих чуттєвих завмирань. Звичайне природне, таким чином викривлюється у ... «гріховне».

    «Гріх - то відрив від Бога» - просте коротке тлумачення надто легко розуміється «людиною релігійною», що сильно заглибилася у власній релігійності (релігія - від лат. religio - зв'язок). Але тоді дуже важко відчувати кожної миті життя «свою причетність до Бога». Відчувати у родині, на роботі, ..., у суспільстві, чи стосовно власного тіла, бо було мало потреби у доступі до знань «отриманих людством від Бога» після створення та становлення церков. У другій крайності, людина причетна до багатьох систем знань (до багатьох «богів», у її світовідчутті), але знання слабо поєднані, і у цьому сенсі, мало освоєні людиною, що заважає «відчувати Бога єдиного». «Людині розумній», з безліччю знань, важко зрозуміти прагматизм релігії саме для нього, важко відчувати цілісності, окрім освоєних. Обидві крайності - то «борги» однієї цивілізації.

(*) «мої» - має значення _не тільки мої_, так само, далі «я» - _не лише я_. Ще, таке написання (коли позбавитися іронії) висвітлює суть ландшафтної моделі, акцентує на важливості особистої участі, незамінності людини у конкретному моменті певного місця світу. «Я» - то замість зрівняльного _ми_, що нівелює, принижує особисту відповідальність - здатність та можливість відповідати на запити буття в життєвих ландшафтах, розгорнутих «від створення світу»... «Я» не заперечує форму _ми_, коли _ми_ не гнітить «я», коли _ми_ не стає однаковими «нотами для одного голосу, по яким змушений завжди горланити увесь хор, аби облегшити участь диригента» ...